Підслухане на жіночому таборі на Соколі вечером 5. липня ц. р.
Гальо! Гальо! Тут радіостація на Соколі! Починаємо нашу першу таборову авдицію. Голос має начальний редактор:
Гм, гм! Літо в році Божім 1936 якесь дивне. Як самі зрештою би завважили ті атмосферічні забурення – дуже відємно впливають і на наші радієві авдиції; сильно їх припізнюють і також дещо обкраюють їх зміст.
Ага! – Забули ми ще познайомитися зі всіми таборовичками! Хоч з деякими – ми вже знакомі ще з попереднього табору. Так отже: Хто ми такі? Ми радієва стація, на Соколі, що вже четвертий рік виголошує свої авдиції на жіночому таборі. Програма наших авдицій буває ріжнородна. Часом більше поважна, часом більше весела. Часом більше вдатна, частіша менче і т. п,.., бо це все залежить від… погоди і якости дописів таборовичок.
З причин від мене незалежних дальшої частини програми не можу дослухатися. Вдається мені підсунутись блище – тож подаю дальше:
Ір. Гл.
ТОВАРИШАМ
Чи то кінець мандрівки, чи початок
Так треба, щоби поруч вас —
Ми — що з безжурних радісних дівчаток
Ростем закохані в слово »наказ«.
І щоб, як вам – непройдена дорога
Веліла нам також іти аж до кінця
Не зупинитись біля жадного порога
І не губити усмішки з лиця.
Лиш воскресити міт забутий з мертвих
Ланцюг кувати з серць немов з залізних звен,
І знати дивлючись у вічі смерти,
Що ви і ми – один нездоланий орден.
Якась друга “спікерка” оповідає:
ПРОГУЛЬКА “ПІД ПЕХОМ”
Нікому не раджу виходити в тринайцятку на прогульку. Будете мати такого пеха, як одного разу тринадцять Соколянок.
Вже на першому кільометрі показалося, що ми забули казан. Отже надармо “траґаємо” в наплечниках кашу на вечерю! Кожна почула в устах посмак прикуреного чаю, вареного в їдунці. Хотіли вертатися по казан, але пані командантка не позволила. Дівчата рушили дальше, але знамениті гумори, з якими виходили на прогульку трохи потахли. На першому постою Маруха пригадує собі, що цвяхи до найняття шатер забула в курені, на причі. Пех! Нам стало якось неприємно; старі таборовички й важні на прогульку речі забувають в таборі. Але ми заспівали собі »ніщо нам лихо і пригоди, як ми привикли до вигоди«, та пішли дальше.
Над нами стояло безхмарне, блакитне кебо, а сонце немилосердно шкварило. Нам показали на мапі, де маємо розтаборитися на ніч і ми провадили самі. Пех хоче, що згубили властиву стежку. Не було виходу.
Треба було драпатися через дебри й корчі, просто в гору. Вкінці по »легкому блудженні« ми видерлися на нашу полянку; змучені й подрапані. Але чудове її положення і вид, який розтягався в долині перед нами нагородив всі наші труди. Ми затопилися у високі, квітисті трави й лежачи подивляли синій ланцюг перед нами й далеку долину Лімниці.
Попри ріку, хатки, як коробки від сірників… А тут тиша переплітана цвіркотанням пільних коників і спокійним шумом смерек…
Ми стрепенулися, як почало смеркати. Шатра ще не були поставлені, дерево на паливо не стягнене, а води Бог дасть! А зі заходу тягнула по небі в нашу сторону сіро-жовтава хмара. Ми зрозуміли прикрість ситуації. Але хоча увихалися порядно, можна було сказати сміло, що запізно. Ми вбивали щойно палі на шатра, як перші каплі дощу вдарили на цельти. Ніяке приспішене темпо не помогло. Не буду вже розказувати про це, скільки разів падали й ломилися палі забивані в землю і що дівчата з браку води дві години шпорталися в землі, щоби викопати жерело. Це вже лише маленькі побічні “жилки”. В кождому разі, як вже люнув дощ, шатра були розставлені, хоча далеко їм було до ідеальности, а ми тиснулися в малій розваленій колибі.
Як на “пех” приплентався до нас якийсь вівчарський пес мокрий і заболочений, що тепер тиснувся конче між нас до колиби. Ми кидали йому кусники ковбаси (річ, найбільше для нас дорогоцінна), щоби лише вдержати його як найдальше від себе. Таж ми самі були втиснені як оселедці в бочці. Маю лише вражіння, що оселедцям куди краще, бо їм не капає на ніс і за ковнір, не кусає ніяка “зоольогія” з долини й не мусять проливати гіркі сльози – що все приніс до нас “пех”. Не плакали ми зі жалю ані з цих нещасть, о ні, не думайте знова, що ми 13-цять Соколянок це паталахи, але гризучий дим зі зле запаленої ватри на дощі, може викликати й у найбільше твердосердного чоловіка “сльози каяття”.
Зате мали ми на вечерю чай, хоча закрашений сильно «вітамінами» (як мох, дощ і патики) мав смак всего лише не чаю; нам смакував немов у найкращому ресторані. Коли ми вже збиралися на сон побачили, що пес зник. Але ось найшовся! Пех хоче, що вибрав собі пристановище в шатрі нашої командантки й розложив ся на її речах із повним вдовіллям.
Нас тиснулося в шатрі чотири. Стійка була по дві години. Коли прийшла черга на мене й Ліду, дощ вже перестав падати. Ми посідали на пнях, коло огнища й почали мріяти. Довкруги темінь, ввижалися якісь постаті, щораз щось привижалося. Не знаю чим я була так занята, але коли стрепенулася, почула прикрий запах спаленої матерії. Це в якийсь спосіб затліли мої “алі-баби”, які я мала на ногах. Я кинулася ратувати, але велика діра мусіла чейже остатись на памятку. Рано збудив нас голос провізоричного ґонґа з їдунки.
Прикро було виходити на світ сповитий густою мрякою. Всі речі в шатрі замокли з дощу, а з черевиків можна було витискати воду. Ми зі жахом довідалися, що одна зі стійок мусіла здріматися, бо наш чотироножний приятель спрятав усю ковбасу, що лежала між припасами в колибі. Навіть шкірки не лишив! Чай в їдунці варився для всіх більше як годину. Остання їдунка призначена для “кухарів” перевернулася в огонь. Чи не пех? Ми поділилися з ними своїми і так мікроскопійними порціями. (Води було тільки, що накапало з неба до їдунок через ніч). А сухий хліб ніяк не хотів лізти в горло.
Ми позбирали свої порозкидані речі, при чому Зонці пропала шапка, але ми потішили її, що найдеться у котромусь наплечнику, а тепер дуже здорово йти на дощі з відкритою головою. О шестій рушили в дорогу. Треба було сходити стрімко в долину. На цю частину прогульки, повну прикрих “пересідок” і інших випадків – кидаю заслону.
Прийшли ми на першу годину в полуднє, до табору. Змучені, голодні, мріяли про добрий обід і “репету”. Це одне нам вдалося. Обід був і ще з “репетою”. Коли ми вже наїджені й вимиті лежали в курені, признали собі, що прогулька була мимо всего дуже морова.
“Але в тринайцятку вже більше не підемо, правда?” – закінчила Зонка.
Чую дещо з таборової дійсности:
Орієнтація на зорях:
Інструкторка: «Прошу мені вичислити кілька найбільших знаних зірок».
Таборовичка: «Ліліянка, Власта Буріан, Чарлі Чаплін».
Дижурна до учасниці, яка не пішла на ранню руханку і лежить ще на причі:
– Ти чому не пішла на руханку?
Учасниця: – Бо вже запізно.
Дижурна: – Ніколи на ніщо не є запізно.
Учасниця: – Ну! то я ще маю час.
Обозна сварить на булаву (навіть таке є можливе):
“Аська, що то за робота, магазин не замкнений на колодку!”
Аська: “Алеж він зовсім порожний…”
Обозна: “Тим більше треба його замкнути, щоби ніхто цього не бачив”.
Кинув хтось гиляки з прутям на вогонь і тріскіт горіючого листя оглушив дальшу програму.
Ще раз один-другий високе полумя освітило цілий табор і сокільське радіо надало своє закінчення “На добраніч”.
“Ніч вже йде…
За верхом вже давно ясне сонце зайшло..
– Тихо спи, без трівог – (співали щораз тихше таборовички).
– Тут є Бог…”.
Джерело: На сліді. – 1936. – Ч. 6. – С. 104-106.