Як проходити вулицею, запятки грузнуть в мякому асфальті. А від камяниць, хідників бє нестерпна жага.
Десь високо понад костурами антен і темними коминами, на вибляклому безхмарому небі стоїть в тіні непорушно розжарене до білості сонце. Немилосердно й безупинно сипле гарячі проміння в улиці міста.
Добивається настирливо до щільно позамиканих вікон і герцює серед нещасних прохожих.
І в них одежа прилягла до споченого тіла, рясні кроплі появляються раз-у-раз на чолі й понад губами, а груди втягають в себе дрібними ликами душне, повне пороху й горячі те щось, що зветься тут повітрям.
…В такі дні будиться приспана зимою туга. Дивишся з докором там, де зависнула в просторі розпалена куля і думаєш, як інакша і краща вона ген за мурами міста. А під розпалене чоло, де молотками воно стукоче кров, напливають картини інакших гарячих днів.
…«Там» сонце ніколи не дише жагою і не стоїть білою кулею на блідому небі.
Там небо ярко – голубе, а сонце темно – золоте. Достроюються до прапору, що лопоче високо на машті.
А сонце не є тим ворогом, від якого тікається в тінистий бік вулиці. Воно тут найкращий приятель. Бронзовить молоді тіла й зливає тепло та радість життя.
Скільки гарячих днів перебулося там на Сокільській горі…
Ранки остро холодні, коли болюча зимна вода сполікувала з обличча останки сну. А пізніше теплішало з кожною хвилинкою, але при фізичній праці, отираючи чоло від поту, казалося: “зле небо припікає!». Та після короткого відпочинку десятки ніг тупоніло по видоптаних сходах в долину й непокоїло швидку дорогу лискучої Лімниці.
Обіди на природному столі, як брязкіт їдунок йде на випередки з веселим гамором.
Пообідня тиша, коли на довге сурмове “спочинь” все затихає в полудневому сонці.
Але його там ніколи не забагато.
Тож і тоді лежиться на пахучій землі, втягаючи повними грудьми чистий воздух, в якому живиця ривалізує о краще з гірськими травами. І віддаючись лінощам та гарячим промінням подивляєш крізь прижмурені очі найкращий контраст голубого неба й цілої скалі сочистої зелені.
Швидко проходить пополуднє.
Сонце тікає чимраз нижче, нижче – треба підчас гутірки пересуватися на щораз інше місце, щоб схопити його останні завмираючі проміння.
А коли вечір синьою темрявою огортає Сокільську гору, спускають до долу жовто – блакитний прапор.
Під скрипіт машту моляться молодими, щасливими голосами, щоб завтра було знову гарно й щоб знову світило сонце в їхньому царстві. І випрямлені струнко шлють піснею в гору своє запевнення:
…”Ми діти сонця і весни
Ми діти матері природи”…
Гаряче.
У виски молоточками водно стукоче кров. Місто завмерло в жарі. Порох скобоче в ніздра, а кожній камінь горить.
Гаряче… А сонце?
Те “інакше” тепер гостює, як все на Сокільській горі.
Післало найкращі свої проміння – “є вже вони, чи ще нема?”. Забиті, сумні пусто курені, покрита травою площа, самітний машт.
Нема…
Скоро настирливо пробивається крізь зелену гущавину дерев і кидає ясні плямки на зарослу стежинку. Пробігає по переверненій будці де стільки стійкових ховалося перед його промінням і топить своє розчарування в холодній ріці.
Нема! – дивується сонце й поволі вертається зі своєю новиною вгору. Заросла стежинка – “чи дійсно ніхто її не витоптає? самітні понурі курені” – “як жеж тут буде без гамору й сміху таборовиків?” – порожній машт.-
“З ким буде гратися вітер?”
Не журися, якось то буде. Не бійся, вони не зрезиґнують. Чи то мало в нас гір і вільного простору? Ти будеш з ними де не підуть.
І вірно співатимуть у кожний вечір свій молодечий гимн, якщо літа від багатьох років.
…А їхній прапор останеться усе вірний тобі: золото і блакить!…
Джерело: На сліді. – червень 1939. – Ч. 6. – С. 91-92.