Андріїшин Т. До таборів

Плекатиму силу і тіла і ума…

Нема мабуть, для пластуна кращих споминів як з “Табору”. Там свободолюбний дух пластуна відбуває той вірлиний лет під хмари. Нічим тоді для нього всі зем­ські, низькорослі турботи. У нього є тоді одна гадка: слухаючи пластових властей вивязатися якнайкраще зі своїх завдань. Працю фізичну в таборі він уважав собі забавою і з великою приємністю її сповняє. Природа своєю мовою чарівно вколихує душу пластуна. Він стає тихим послідовником її. Щире вкраїнське серце, спрагнене виключно свойого окруження дізнає у пластовому таборі правдивого душевного заспокоєння.

З усіх усюдів побачиш тут пластунів. Кожний з них цілий рік жиє, як скиталець, куди тільки кого доля понесла та у кожного з них на думці: ладитись до пла­стового табору. – Сам по собі суджу. Щонебудь роб­лю, чи вчуся, чи мене вчать, то все про „Табор” думаю. Як каже наша пословиця: “Сій, ори, та на мандрівку ду­май!” – По моїй думці: Пластун(-ка), який(-а) не був(-ла) ані разу в пла­стовому таборі – не бачив(-ла) як слід пластового життя й не знає як слід що таке “пластування”.

Пластуни – діти матері – природи. Їм буря, дощ, сту­дінь, чи спека не є перешкодою у сповнюванню повіреної їм, чи приказаної праці. Праця в таборі, в якому-небудь вигляді: тяжка, чи лекша, спосібна або менче спосібніща є відповідальною, та як така виробляє почуття обовязку. Свідомість цього почуття і тієї відповідально­сті є тим огнем, в якому сталиться характер і гартується душа пластуна(-нки).

Пластовий табор – це школа. Пл. табор вчить по­слуху неслухняного, працювати вчить неробу, боягуза вчить відваги, хиткого – сталости, непорадного – порадности, неточного – точности, непорядного – порядку, байдужого відучує байдужности і т.д. і т.д. та не счисливби того всього, що може дати пл. табор людині доброї волі – пластунові (-нці).

Це прикмети “Табору” з практичного боку, які бу­вають деякими одиницями уважані за труд, сповнюваний зимнокровно й поважно та ревно. Але й не бракне в пл. таборі хвиль, підчас яких всі, без виїмку, забувають про всяке “лихо”. Є в пл. Таборі хвилі, на згадку яких ясне, а рідше темне обгоріле лице пластуна-таборита сонішним усміхом сяє… Це “ватра”. – При цій “ватрі” чи старший пластун, чи молодший, чи курінний, чи обозний, чи навіть командант – всьо сідає разом півкругом коло ватри та гріючись гуторить. Ватра палає високо-високо аж під хмари. Палає і світить і гріє довкола себе. Гріє, як дітей рідна мати. Як каже тов. “Мурмурандо”: “Мама – не ватра!”. – Довкруги темний вечір, а коло ватри ясно; довкруги студінь – коло ватри тепло; довкруги тихо, ледве чути журкіт потока, чи шум ріки, а коло ватри гамірно, весело. Одні гріються, прикучнувши блище ватри, одні сидять подальше на коврах, інші зійшлися в гурток і співають усяких пісень, там знову “ракету” роблять під проводом дотепного товариша. А ватра все горить і палає і світить і гріє. Ватра – мама. Ва­тра – уосіблення всякого сердешнього добра, згоди, веселости. При ватрі всі непорозуміння між товаришами вирівнуються. Ватра всіх єднає, як мати дітей. Ой, та “ватра”!.

Як тепер собі згадаю, то мимоволі находить мені на гадку той момент, як ми відїзжали з табору минулого року. Так чогось не хотілося його опускати. – Ми їхали з табору “на Соколі” залізничкою до Брошнева, щоби звідти розїхатись у свояси. Та я думав, що то тільки мені так жалко розстатися з “Табором”, а то чую, хтось мене за плече торгає. Оглядаюсь. Це один з то­варишів Волиняків, який сівши на льору не переставав співати. “Чого хочеш, Василю? – питаю його. – “Брате, – каже – не знаєш, як мені тяжко, що з табору відїзджаю, помагай – каже – співати, помагай тугу розганяти!. Тоді доперві я повеселішав. Я зрозумів, що таких як я їде більше зі мною. Співаємо пісень тай співаємо, а все дальше і дальше від того “Табору”. – “Друже – каже по хвилі товариш, – як тільки жить буду, то на другий рік знову їду до пластового табору!” – Та якщо він оце сказав, то мені аж дивно стало. Я-ж це саме хотів перед хвилиною до нього сказати. І я почав дошукуватись у думках тієї примани, яка нас усіх до того “Табору” тягне. “Правдиве пластове життя” – сказав я собі, знайшовши відповідь. І дійсно, одне тільки те пластове життя, повне буйного пориву, надії дає вдоволення людині доброї волі, та в одному тільки Пласті зможе вирости “новий люд”, що поведе свою Вітчину на щастя ясний шлях.

Мені тепер тут на “краківському ґрунті” ні мисллю змислити, ні думкою здумати цих днів, прожитих у пл. таборі.

Одиноку, хіба приємність справляють мені тут ці сторінки мойого записника, що походять з часу таборування, та яких послідні стрічки кінчутся словами:

…На майдані як ніч так день
лунав все спів, горів огень, –
братня гуділа, як бджола,
як на “Табор” пора прийшла.

…І Лімниця й Сокіл раділи,
якщо лиш пластуни наспіли,
та плай дуднів як ніч так день…
…а бори – вчилися пісень:

Україно, Україно!
Яка люба ти для нас,
Яка чудна, чародійна
І усіх красніша крас!!!

Молоде життя. – 15 травня 1928. – ч. 4 – 5 (52). – с. 6 – 7

Автор допису був членом IX куреня УСПП ім. 22 січня у Кракові, мав псевдонім “Пластун”

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.