Сокіл – це чи не найперша ділянка землі, що стала “власністю” Пласту (формально Владика Андрей у 1926 році дав у оренду на 100 років), а ментально для традиційно аграрної української нації, земля – то святе.
У цей шмат землі вкладено море поту, крові, емоцій та душі пластунів різних етапів існування організації, і чи не найголовніше – вона благословенна (в прямому і переносному значенні) Митрополитом Шептицьким, а цей Святий чоловік мав властивість робити безцінним та корисним для української нації все чого торкався (фізично чи духовно, а у випадку з Соколом, і так і так).
Тут проходили найвизначніші табори довоєнного Пласту, організовані Іваном Чмолою. Для довоєнних пластунів (а навіть під час війни тут проходили табори ВСУМ – виховних спільнот української молоді – легальної “криші” формально забороненого Пласту) Сокіл був легендою, мрією і навіть виїхавши до Гамерик, свою пластову оселю вони назвали Новий Сокіл.
В новітньому часі цю територію відшукав друг Кубик (пл.сен. Василь Іваночко, ЦМ – тоді станичний Івано-Франківська), розгріб зі своїми юнаками залишки пластової лілейки на алеї Чмоли (чітко висадженні квадратом смереки посеред дикого лісу – їх довелось зрізати аж у кінці 90-х, щоб не попадали від вітру на вже відбудовані мешкальні курені).
Тут пройшли установчі збори куреня “Целібат Мурлики” – і курінь поставив собі за мету відновити пластову оселю. З цією метою тут проводилась велика купа таборів – курінних таборів Мурлик (а вони тоді всі були виховниками), Гайдашників (таборів для ознайомлення з Пластом, чисельністю деколи до 400 учасників), крайових (КВТ, Легіон, Чота Крилатих, тощо – відбувались в околицях та з прив’язкою до легенди Соколу), а згодом (як збудували перший курінь) навіть новацьких. Друзі Кульбас (пл.сен. Віталій Окуневський), Філософ (пл.сен. Василь Щекун) та Тато (пл.сен. Богдан Олексій) місяцями тут жили (а останній навіть горів – в одиночку геройськи рятував від великої пожежі будинок-сторожівку), та своїми руками буквально по камінчику-бровенясі будували курені, проводили воду, електрику і т.д.
Вперше на Соколі я побував у 1992 році (на Купала), наш перший виховник Іван Нецько привіз трьох юнаків (більше йому з курінного табору не дали забрати) на мурлицький шабаш, очевидно щоб показати виховну діяльність (то була обов’язкова точка мурлицького кодексу). Для мене, юнака, то була велика честь (про Сокіл я знав ще небагато, та, взявши участь у нічному заприсяженні на мальтійському хресті, оточеному височезною смерековою алеєю, прийняв в себе пластову іскру, котра тліла, як мені щиро видається, тут ще від часів Чмоля).
Все було захоплено лісом, хоч фундаменти старих будівель добре проглядались у розчищеному ожиннику.
Наступного року я знову був тут, уже на Гайдашнику – величезному таборі (певно з 300 учасників) з багатою пластовою географією (напевно більшість тогочасних осередків). Мандрівки на Сехлис та Сивулю, нічні факельні походи (вперше спав на ходу – незабутнє враження) до Підлютого, катання на платформах закинутої вузькоколійки (заборонене дійство, від того ще більш захоплююче) творили власне мій чар юнакування.
Потім, шукаючи свій шлях у старшопластунстві наш гурток безальтернативно зупинився на Мурликах, а всі члени куреня, хто чим міг, долучались до тої будови (я навчився колоти дрова, користуватись бензопилою, шкурити бровеняки, рити траншеї – одним словом стройбат Мурлик). Свій перший мурлицький збір “Мурка” (Ростик Добош, Юрко Пацевко, Іван Смик, Михайло Шмідт та я) провела шкурячи бруси для першого мешкального куреня. Потім ми по пів-літа проводили тут у трудових “лагерях”.
Памнєтаю якось остались ми з кумом Іваном на два тижні на “сторожці” (капличка, сторожка-комендатура, перший мешкальний курінь вже стояли побудовані, техніка (а саме всюдихід-волинянка та реальнийвсюдихід Зіл-Бик) зберігалась під сонцем-місяцем, живність (дві величезні нудужерозумні собаки і купа мишей та білок-соньок) гамать хотіла) – берегти пластове добро від господарських рук небайдужого місцевого і не тільки населення.
Щоб дарма хліб не їсти, Управа поставила нам задачу викопать пожежну водойму – озеро. Видали нам носилки, лом, кирку, дві лопати і цілу купу порад, і оставили на однині з природов. А ми шо з кумом не бізони, ну тобто не скоби??? Щоб не скучать, рішили ми ударно працювать – по десять годин в день (во дурі в голові було, а запалу в дупі) – колупали ту глину та каміння, нагружали на тачки, несли з дна на верх та насипали дамбу. За два тижні вкопались на два метра на площі десь 10*10м – стройбат, нє? А потім приїхав Кульбас з бульдозером (якосьточки побачив його в селі), і за пів години потроїв наші досягнення. А ше тоді я взнав шо таке очі-прожектора: якось увечері на ганку раптово перегоріла лампочка (а ми тримали її як маяк у морі – дивіться, мол, супостати, ми бдемо), ну я й по-доброму послав кума її замінити (бо він до дверей сидів ближче під час вечері), дивлюсь у вікно – темно як у афроукранця в шароварах, бо ж небо хмарами затягло, … аж цю темінь пробиває два промені ясні, що дрібно трясуться на всі боки. Я від несподіванки чуть не наклав… собі додайки на вечерю, та тут рвучко відкриваються двері і входить блідий кум з хаєром по типу вибух на макаронній хвабриці – “А та електрика щипаєсі” каже.
Загалом я відбув-провів на Соколі три курінних табори, кілька Гайдашників, пять КВТ (перший безпосередньо у лісі буквально за межею табору, а решту – на Остодорі), кілька вишколів та семінарів. Тут (під час Гайдашника 96-го року) я знайшов та виховав собі дружину, а чи то вона собі, і це додало ще одну важливу грань у кристал мого відношення до Соколу. Тут ми стрічали Нові роки, та мерзли в снігових заметах виглядаючи білого вовка, тут до нас у сторожку дерлася рись, і т.д. і т.п.
Для чого я це повідаю? А от для чого – хто був на Соколі (а тим більше таборував), той має до нього своє ставлення (те чи інше), а хто не був, той ніц (чуть не сказав “совісти”) не має.