Від тижня всі нещастя набігали зпоза Тодору. Нещастя ще були важні, великі хмари, що сірим масивом спіралися на верхи гір, закриваючи кожний клаптик блакитного склепіння. І за хвилину широкі, густі, холодні пасма звязували тісно небо зі землею, а потім несподівано розходилися, розвивалися на тонкі, тендітні смуги, що звільна скапували іскристими бризками води. Ввесь Гриньків застряг у хмарах; Каносяк виглядав наче кратер вулькану, що викидає із себе отруйну мряку; зза Тодору безупину сунули безупинні олов’яні звали хмар.
На “булаві” всі видали того дня однозгідний осуд: погода безнадійна.
Хтось радив:
– Треба назвати наш табір водним, а тоді все буде в порядку.
І знову пообідну тишу переривала то голосна, то тиха музика дощу.
Коли дощ дійшов до “піяно” – обозна схопилася:
– За три мінути три на третю – мусимо наносити води з потока.
Вона наложила на голову мокрий берет і миттю вибігла з світлиці, де в двох бічних кімнатках розташувався булавний гурток.
– Оксано!,- гукнула їй вслід Ганка, – біжи поміж дощ, то менше змокнеш…
Ірка дивувалася:
– Та обозна знову розділила роботу між три групи таборовичок. Мося пішла зі своїми на фізичне виховання, Інка на картографію, Юль зі самими вибраними мала кінчити сходи.
– Подумайте, погода, така несподівана й чудесна.
Але ввечері певно падатиме дощ.
Тодір готує вже для нас якусь несподіванку.
І справді Тодір погрожував черною хмарою. Важко було глядіти на нього, ще перед двома чи трьома роками замикав він табір з цеї сторони суворим темним лісом. А тепер ліс
[незакінчено]