І
Олі було це дуже прикро і боляче, що Ромко так неприхильно ставився до Пласту. Вона так дуже хотіла, щоб він став пластуном. Бажала цього тим гарячійше, що сама вона свідома була, кілько завдячує вона Пластові.
Ось хочби цей страшний час по смерти матері. Цеж так страшно придавило було її тоді. Відібрало їй енергію, охоту до життя, памяти прямо позбавило було її.
Здавалось їй, що світ валиться над нею. Аж якось зір впав мимохіть на пластову відзнаку на грудях. І здавалось їй, начеб якась сила влялась їй в цей мент до серця.
– Я ж пластунка, треба бути зрівноваженою. Треба молодшим братям і сестрам матір заступати – зявилась відкілясь рефлексія.
І самій їй дивно було пізнійше, відкіля це тільки сили взялось у неї тоді. Здавалось справді, начеб вона дійсно з тої відзнаки сплила до серця.
А по друге вона любила Ромка, і тому тимбільше бажала щоб він став пластуном. Далеко близшим, ще дорожшим бувби він тоді для неї. Більше спільного малиб, бо любилиб одно.
Такі гадки снувалися Олі по голові. Йшла вона мовчки поруч з Ромком, бо в цій хвилі спільної мови не могли найти.
Доріжка крутилась лісом між двома густима шпалірами дерев. Дерева гнулись віттями над стежкою й прислонювали небо, лиш декуди показувались сині його клаптики. Було приємно, холодно, любо. І хотілось чомусь вбічи лісом у долину над річку, щоб блестіла там дальше між деревами і гратись там, бігати, бавитись, як малій дитині.
Це перші дні весни були. І оце молодь вибралась на першу весняну прогульку – весну, йшли.
Та Олі не було весело.
– Що це Ви Олю такі неговірливі сьогодня; й на питання ледве відповідаєте? Вам мабуть моє товариство не понутру сьогодня? – перервав мовчанку Ромко.
– Бачите, гадкі такі насілися на голову, що не дають бути говірливою. Ви знаєте, що мене деколи таке “надибує”. Не дивуйтесь, прошу.
А по хвилі.
-Знаєте, я Вас про щось спиталасьби в цій хвилі, коли малаб певність, що не візьмете мені цего за зле, а по друге, що дістану правдиво щиру відповідь. Але тільки під цим услівям.
– Щож це за переслухання має бути, Олю? Ну, коли Вам так хочеться – то гаразд! Про що не питали б, як на свіятій сповіди, Олю, хіба що питали б про щось таке, що неможливо булоб мені Вам відкрити…
– Не бійтесь, я Вам у душу лізти не хочу. Я хотілаб тільки знати, чому Ви такий ворог Пласту? Не дивуюсь цим людям, що неприхильно ставляться до Пласту тому, що не знають пластової ідеї, не можугь відмовити собі пиття, курення. Але Ви хіба з цею ідеєю досить обзнакомлені, та й не курите, не пєте. Їй Богу не розумію Вас.
– То-ж бачите, самі признаєте, що я порядний хлопець і без Пласту.
– Так, так, але цей насмішливий вигляд у Вас, коли мова про Пласт, ця іронія в очах, є все таки для мене незрозумілою.
Впала у якийсь роздражнений, нервовий тон.
Даруйте, але я таки не можу вдержатись, щоб Вам цього у вічі не сказати. Я уважаю що обовязком кождого юнака-українця є стати пластуном, особливо під сучасну пору. Тямите слова: “Коли дійдемо до міліона юнаків, перенятих ідеєю скавтінґу Батьківщина гляне у майбутнє гордо і спокійно”. Це Кіченер начеб спеціяльно до нас сказав. Щож Ви на це?..
– Що маєте повну рацію…
– Але Ви самі в ряді цих охотників не маєте стати. Будете певно своїм індивідуалізмом оправдувати своє становище. Пласт не ломить індивідуалізму, а навпаки вироблює його.
Хіба ж це тільки у Пласті можна служити Батьківщині? Це залежить, як хто цю службу розуміє…
У вас на гадці?…
– Що якщо ця служба полягає дійсно на цьому, щоб показатись на якомусь святі у гарному однострою, робити паради, прогулянки, то пластуни сповняють цюслужбу бездоганно.
Цього я ніколи не сподівалась по Вас. Не припускала ніколи щоб Ви могли бути до тої поверховим, односторонним, а то і… злобним.
В цій хвилі була майже зла на нього.
– Хіба ж Ви заперечити Олю, що богато пластунів належать до Пласту тільки для моди, а то й щоб уходити за порядних, ідейних.
Оля якійсь час мовчала.
– Цього категорично не заперечу Вам; є між пластунами і такі. Але зважте Ви, що булоб з цих людей, коли б вони до Пласту взагалі не належали? А так вони мають хоч нагоду стати добрими пластунами. І вірте мені, що Пласт великий процент цих людей направду перетворює. Я мала богато доказів на це.
По хвилі:
– Врешті я переконана, що й Ви в дійсности не такі дуже неприхильні для Пласту, як хочете стояти консеквентно при раз принятому погляді. Погляди злі на кращі міняти можна. Ніколи не запізно полюбити щось гарне.
– Колиб не з Ваших уст, Олю, вийшли ці слова, мені булоб дуже, дуже боляче чути їх…
Розмову перервала їм решта товариства, що дігнала їх. Тепер ішли всі разом, співали, жартували, сміялись.
Веселість огорнула і Олю.
Дійшли на Крукову Гору, до ціли своєї спрогульки.
Була це стрімка гора, прямо недоступна з одної сторони; хіба дійсно могла бути вигідним селищем круків. Верх її, вкритий гранітними скелями, видно було здалека на кілька миль.
Якась незвичайна притягаюча сила була в цій горі. Якось незвичайно приємно було стояти на їі верху, на вистаючій плиті – “хорах”, мати під ногами пропасть, і могти гнати оком далеко, далеко у даль. Якесь дивне вражіння сили, могутности і легкости разом.
Не знати навіть коли товариство видряпалось на “хори”, і відти зринула пісня сильна, могутня. А гомін ішов ярами, котивсь, відбивавсь від других горбів.
Навіть не замітили, що небо затьмарилось, сонце сховалось. Дощ висів над головою. Та не зіпсувало їхнього молодечого запалу. У підніжжі гори були печери, де можна було хоч і ночувати.
І дійсно як симпатично було сидіти тепер у сухій печері, дивитись як там шарить великими краплями дощ, шумить по листю, а воно бідненьке кулиться, тремтить, дріжить.
Пластуни розложились, начеб справді думали ночувати ту. В одній печері урядили “сальон”, у другій “кухню”, вже й чайок готовили.
Та дощик як налетів, так і пропав.
За хвилю вже блестіло на деревах брилянтами сонічко. А коло самих печер мов у царстві казки. Мох, яким обросли були печери, зеленів тепер відсвіжений до сонця, а в ньому мовби жемчуги розсипав хто.
Так радісно, весело всім. Воздух прозорий, ясний,
До самого вечера пересиділи у цьому чарівному місці.
Пізно вже вечером вертали домів.
Ромко за цілий час не міг навіть словом перекинутись з Олею. А так йому тепер хотілось говорити з нею. Було йому погано по ранішній розмові: і неприємно, і соромно й досадно.
Оля йшла тепер з товаришкою Марійкою; говорила про цьогорічний табор.
Оля звернулась до Ромка:
– І Ви коли пожилиб в таборі, полюбилиб його цілою душею, зналиб, яка це радість їхати в табор!
Побачилиб що за краса, що за розкіш! Тоді певно і полюбили б, напевно змінилисьби!
– Що Ви у Пласті і пластунах засліплені, це ще не конечно, щоб і я мусів бути.
Не думав над тим, що говорить. Так якось вирвались йому ці слова.
Оля відрізала, як ножем:
– Щоб Ви знали, що кождий пластун дорожший для мене, чим всякий не пластун!
Цим завершила свою сьогодняшну розмову з ним.
Ромко не відповів нічого.
А і Олі зробилось якось ніяково. Сама вкусилась за язик, коли вимовила ці слова. Бо забула додати на кінці сказаного: крім Тебе одного.
II
Скоро минав Ромкові час у таборі. Навіть не зчувся, як оце пробув вже в ньому два тижні. Та й як гарно, приємно перебув!
А ось тепер стоїть на стійці біля входової брами в таборі. І в цей час йому мимохіть пересувається в памяти недавно минуле.
Як це якось дивно склалось, що він тут опинився! Умовились з Борисом, що перейдуть цілу Чорногору і Ґорґани. Були вже на прогульці два тижні, як оце одного дня опинились ось ту на цьому місці. Борис пластун. Він мав вже остати в таборі, а Ромкові приходилось самому вертати домів. Тямить, як забило йому серце, коли здалека побачив національний прапор на машті.
Якимсь любим, своїм, рідним духом повіяло на нього з цього місця. Захотілось так дуже зайти там. Приняли його за рекомендацією Бориса дуже гарно. І вже цього самомго дня знав він, що не так легко було б йому лишати це місце.
Або цей перший ранок в таборі. Трубка на вставання. А за пять хвиль вже кождий при роботі. І йде праця, аж горить у молодечих руках, не дармують хлопці.
Не в парадному однострою, а в чім хто має, працює, бо і в грязюці приходиться робити. З запалом будуть пластуни свою чудову редуту.
Того-ж таки дня і він став з ними в ряді до праці. Став пластуном.
Жаль тільки, що оце вже останній день таборування. Що приїдуть сьогодня пластунки і пращай любе місце! Та з другої сторони йому і радісно. Ось за хвилю надсуне з долини залізничка, цей розгойданий „самовар” і між приїзшими він матиме змогу побачиш когось дорогого собі.
Вчуваєтеся йому свист.
Та ні – не їде ще.
А вже повиненби бути.
(Певно пластунки надто довго вовтузились в Брошневі, заки вмістились на залізничці – пересувається гадка).
Вже ось і сонце сховалось за горою.
З гори напроти налягає сутінь.
Густа темінь кидається на долину, йде що-раз-то дальше, посувається.
Лиш Лімниця сріблиться ще до сонця, сипле по камінню райдужніми бризками.
Ясніє ще й білий Сокіл, купається ще у сонці його верхівя. Це вже привилей його такий, що він останній сонце пращае.
Журчить меланхолійно Сокіл – потічок, хлюпоче, бється об камінюки. Начеб всіми силами опирався, щоб не згинуги, пропасти у Лімниці.
Як гарно, любо у цьому куточку. Перейшов він майже, цілі галицькі Карпати, а чомусь до нікотрого місця не мав тільки сентименту, що до цього.
Нагадуються йому колишні слова Олі :
…І Ви коли пожилиб у таборі, пізналиб, яка це розкіш їхати туди.
Гудок „самоваря”.
Біля містка стоїть вже команда і почесна сторожа.
– Сильно, красно, обережно, бистро – лунає грубими голосами.
Цим-же самим привітом відповідають і з залізнички: пластуни помагають висідати, вітаються.
Ромко не може підійти близше. Стоїть на свойому місці. Бачить між пластунками і Олю. Така весела, сміюча. Такою щиро-радісною бачить він її оце вперше.
Переходить попри нього. Не пізнає. Деж бо їй сподіватись його ту; а врешті, деж їй пізнати його в однострою.
Він теж не зачіпає її, він – жеж у службі. За хвилю приходить зміна варти.
Він з иншими має приготовити ватру. Бачить, як мостяться у одному куріні пластунки, готуються до ватри. На дворі стемніло вже зівсім.
Місяць ще не зійшов, гори залягає темінь. У пітьмі стоїть і гора Сокіл.
За хвилю полумя зачинає лизати купу фої, зпочатку лиш слабоньке світло блимає час – од – часу.
Та через якийсь час ватра вже горить повним полумям. Огонь йде високо в гору, іскри сипляться, стріляють далеко.
Пластове брацтво збірається спровола біля ватри. Засідають на кругляках довкола вогню. Спочатку сидять тихо, гуторять лиш міжсобою. У воздусі бринить як від комарів. Та згодом язики розвязуються; на середину біляватри виступає один пластун, другий, третій.
Говорять і поважне і смішне і веселе. Раз задума, то знову лоскіт сміху, аж огонь заганяє.
А дальше танок.
Заграли саморідні музиченьки на мандолінах дрібонького козачка і кількох пластунів вискочило у колесо. Ідуть козачка, аж в очах мигає. Гарно гуляють – браві молодці. Нагадується чомусь Січ, славні забави козацькі.
Відтак знову хтось балакає. Говорить з місця, навіть не виходить на середину. Настрій знову поважний. Оповідач згадує давно минуле, оповідає про стрілецьке життя. Брацтво знову порозміщувалось на стовпах. Пластунки позагортались у коци, бо холодно вже. Сидять білі, мов бедуїни, лиш лиця горять до ватри. Довкола ясно, видно – там дальше грізна, тяжка темрява. На темному обрію рисуються темні велитні – гори.
Як у казці!
Між пластунками бачить Ромко Олю. Сидить, сперла голову на лікоть, уважно слухає. Скінчилось оповідання. Тепер спів. Бухає від ватри пісня, і гине у далекій темряві. Полумя пригасає. Довкола темінь налягає, суне зверхів. Ще присяга. Хтось докинув ще масу фої. Все довкола занялось знова огнем. Співають пластуни присягу.
Ромковою цілою істотою щось сильно стрясає. Так глибоко вїдаютьсяслова присяги в душу. Майже тратить почуття себе самого, не знає, що оце діється з ним. Опянює його цілком.
Скінчилась присяга.
Ромко найшовся близько Олі.
– Скоб, товаришко!
Оглянулась зачудована.
– Ви Ромку ту? Чи не ввижається мені? Чи не втратила я від зворушення памяти?
– Я у власній особі. Ось подайте руку, переконаєтесь.
– Ні, я з дива не можу зійти. Це таке радісне длямене. Ромку, я Вас розцілувалаб з радости ось тут при всіх. Видавно в таборі?
– Тижнів два пересидів і ще оставби хоч на два місяці, а то і довше.
– Так, я знаю, як не хочеться покидати Сокола. Потіштесь надією, що рік не вік… Але що це я запускаюся у рефлєксії, а ту тільки хотілосьби Вам сказати. Знаєте Ромку, я певна була, що Ви станете пластуном, я тільки не надіялась цього так скоро.
– Бо не вірили мабуть у велику, чудодійну силу любови, Олю!
Нічого не відповіла; лиш обняла любляче, прихильно зором, стиснула руку у зникла у дверях куріня.
Другого дня раненько несла залізничка пластунів на доли. Хоч гуторили, жартували, сміялись, не було на залізничці тої радости, як тоді, коли їхали сюдою перед чотирьома тижнями.
Зрозуміло: Сокіл оставляли.
Гора ховалась за другі що – раз – то більше, більше. Ще лиш вершок машту видно, ще лиш прапор майоріє у далі, а там і цілком никне, пропадає. А залізничка живо котиться на доли.
Джерело: Молоде життя. – 15 червня 1929. – ч. 6 (64). – с. 1-4